Внутрішня картина хвороби. Внутрішня картина хвороби

Тема: Внутрішня (аутопластична) картина хвороби

• Кафедра неврології, психіатрії, наркології та медичної психології

• Тернопільський державний медичний університет ім. І.Я.Горбачевського

• підготував доц. Я. М. Несторович

Аутопластична картина хвороби (АКХ)

• Аутопластична картина хвороби (АКХ)

• - це суб’єктивне сприймання її хворим.

• Вона має 4 основні сторони:

• 1) сенсорну (локальні болі і розлади),

• 2) емоційну (страх, тривога, депресія, надія, т. емоційні переживання),

• 3) вольову (зусилля хворого впоратись із недугою, потурбуватись про обстеження і лікування і довести їх до кінця),

• 4) раціональну і інформативну (знання про хворобу і її оцінка, методи діагностики і лікування).

Зумовленість АКХ:

• особливості хвороби;

• обставини, при яких перебігає хвороба;

• преморбід особистості;

• соціальне становище хворого;

• характер і шкала цінностей хворого;

• ставлення хворого до своєї недуги.

1.Особливості хвороби: гостра, хронічна, лікування консервативне чи оперативне, характер болю і ін.

• 1.Особливості хвороби: гостра, хронічна, лікування консервативне чи оперативне, характер болю і ін.

• 2.Обставини, при яких перебігає хвороба.

• Проблеми і запитання: Хто буде турбуватись про сім’ю? Хто платитиме за ліки? Чи компетентний лікар? І ін.

• Середовище: вдома чи в чужій країні без страхування і фінансів і ін.

• Причина хвороби: сам винен чи інші.

3. Преморбід особистості:

• 3. Преморбід особистості:

• а) вік (дитина, юність, зрілий чи похилий вік)

• б) ступінь чутливості до неприємних факторів (болю, шуму, запахів).

• в) темперамент хворого: емоційні більш сильні до страху, тривоги, більш стримані – розсудливіше ставляться до хвороби.

• 4. Соціальне становище:

• Хворий бізнесмен і хворий “бомж” чи малозабезпечена людина.

• 5. Характер і шкала цінностей.

• З низьким рівнем відповідальності інколи використовують хворобу для своєї користі (“підробляють” на стороні, бізнес-туризм і ін.)

• З підвищеним ступенем відповідальності – якнайшвидше “одужати”.

• “Втеча в хворобу”.

Типи хворих

• Підозріливі (тривожно-підозріливі)

• Боягузливі

• Ліниві

• Уявні (істеричні)

• Заглиблені у хворобу (іпохондричні)

• Активні (Микола Островський)

• Вередливі (метушливі)

• Аграванти

• Симулянти

• Дисимулянти

• Адекватні

• Амбівалентні елементи при переживанні хвороби.

• Не завжди переживання хвороби має характер безумовно негативного.

• Приклади: “кардіальний невроз”, “досвідчені лікарняні пацієнти”, система “свекруха – невістка” чи одинокі пацієнти старшого віку.

Особливості психології медпрацівника як хворого

• Знання про хворобу може бути захистом від спотвореного погляду на хворобу і допомагати при індивідуальній профілактиці, а, з другого боку, викликати більше хвилювань, ніж нефахівця.

• Лікарі не люблять лікуватись (А.П.Чехов – tbc. – поїздка на Сахалін в 44 роки).

• Медики, як правило, недооцінюють початкові прояви хвороби (анозогнозія), а пізніше – переоцінка серйозності ознак хвороби.

Лікар знає обмежені можливості медицини.

• Лікар знає обмежені можливості медицини.

• Як лікар він був вимушений не говорити правду про невилікованість хвороби.

• Хворий медик часто схиляється до недосконалої автодіагностики і автотерапії.

• Медик часто бере на віру так званий “діагноз на ходу”, спочатку лікується, а потім – обстежується.

• Доручати лікувати медика, який захворів, краще лікарю більш старшого віку.

Різниця між точкою зору лікаря і хворого на захворювання є закономірною і обумовлена їх різною позицією в даній ситуації, різними ролями.

• Проте, лікар зобов’язаний слідкувати за тим, щоб ці відмінності між точками зору лікаря і хворого не перейшли в більш глибокі і стійкі протиріччя, що поставило б під загрозу взаємовідносини між персоналом і хворим і цим самим перешкоджало б наданню допомоги хворому.

Дякую

• Дякую

• за

• увагу

Внутрішня картина хвороби

• Внутрішня картина хвороби

• (продовження)

Психологічні типи реагування на хворобу:

• У зв’язку з тим, що в патогенезі соматичних захворювань важливу роль відіграє психологічний фактор, знання типів реагування соматично хворих на свій стан можуть бути використані, поряд з специфічним біологічним лікуванням, для психотерапевтичного впливу з метою змінити ставлення хворого до свого стану та оточуючого середовища, що сприятиме не тільки усуненню окремих симптомів хвороби, а й ефективності лікування.

• Гармонійний – цей тип характеризується правильним, раціональним

• ставленням до хвороби, прагненням активно сприяти лікуванню, а при несприятливому прогнозі – переключенням уваги на інші справи і інтереси. Найчастіше адекватні і активні хворі.

Тривожно-депресивний – у цих хворих переважає тривога та пригніченість, безперервний неспокій щодо несприятливого перебігу хвороби, побоювання можливих ускладнень. Сумніви в ефективності лікування поєднуються з вимогами знайомства з об’єктивними даними обстеження, постійним пошуком нових засобів лікування, наміром знайти додаткову інформацію про хворобу та методи лікування. Підозріливі (тривожно-підозріливі) хворі.

• Тривожно-депресивний – у цих хворих переважає тривога та пригніченість, безперервний неспокій щодо несприятливого перебігу хвороби, побоювання можливих ускладнень. Сумніви в ефективності лікування поєднуються з вимогами знайомства з об’єктивними даними обстеження, постійним пошуком нових засобів лікування, наміром знайти додаткову інформацію про хворобу та методи лікування. Підозріливі (тривожно-підозріливі) хворі.

Депресивний – пригніченість супроводжується песимістичними поглядами на можливість виліковування та вираженими депресивними висловлюваннями. Особливого інтересу до обстеження та лікування вони не виявляють, заздалегідь переконані в поганих результатах. Гіпотиміки, боягузливі хворі.

• Депресивний – пригніченість супроводжується песимістичними поглядами на можливість виліковування та вираженими депресивними висловлюваннями. Особливого інтересу до обстеження та лікування вони не виявляють, заздалегідь переконані в поганих результатах. Гіпотиміки, боягузливі хворі.

Обсесивно-фобічний (нав’язливо-тривожний) – при цьому варіанті тривожна нерішучість більше стосується не реальних, а можливих ускладнень хвороби, а також мало реальних життєвих затруднень, пов’язаних з хворобою. Уявні побоювання хвилюють більше, ніж реальні. Підозріливі (тривожно-підозріливі) хворі.

• Обсесивно-фобічний (нав’язливо-тривожний) – при цьому варіанті тривожна нерішучість більше стосується не реальних, а можливих ускладнень хвороби, а також мало реальних життєвих затруднень, пов’язаних з хворобою. Уявні побоювання хвилюють більше, ніж реальні. Підозріливі (тривожно-підозріливі) хворі.

Іпохондричний – постійна зосередженість на хворобливих відчуттях, переживання та безперервні розмови про хворобу ведуть до перебільшеного суб’єктивного сприйняття наявних, пошуку мнимих сторонніх хвороб. Бажання лікуватись поєднується з недовірою в його успіх: вимоги обстеження – зі страхом шкідливості діагностичних процедур та інше. Заглиблені в хворобу (іпохондричні) хворі.

• Іпохондричний – постійна зосередженість на хворобливих відчуттях, переживання та безперервні розмови про хворобу ведуть до перебільшеного суб’єктивного сприйняття наявних, пошуку мнимих сторонніх хвороб. Бажання лікуватись поєднується з недовірою в його успіх: вимоги обстеження – зі страхом шкідливості діагностичних процедур та інше. Заглиблені в хворобу (іпохондричні) хворі.

Неврастенічний – для хворих характерні спалахи дратівливості при болях, стражданнях, нетерпеливість з нездатністю чекати результатів лікування. Хворі з неврозами, зокрема неврастенією.

• Неврастенічний – для хворих характерні спалахи дратівливості при болях, стражданнях, нетерпеливість з нездатністю чекати результатів лікування. Хворі з неврозами, зокрема неврастенією.

Дисфоричний (гнівливий) – хворі цієї групи відзначаються пригнічено-злісним настроєм з схильністю до спалахів крайньої невдоволеності, вимагають до себе особливої уваги. Скрупульозно виконують призначення, і в той же час з підозрою і недовірою ставляться до нових призначень. Хворі з акцентуацією за епітипом.

• Дисфоричний (гнівливий) – хворі цієї групи відзначаються пригнічено-злісним настроєм з схильністю до спалахів крайньої невдоволеності, вимагають до себе особливої уваги. Скрупульозно виконують призначення, і в той же час з підозрою і недовірою ставляться до нових призначень. Хворі з акцентуацією за епітипом.

Ейфоричний – підвищений настрій хворих сприяє легковажності в ставленні до хвороби та лікування. Нерідко необгрунтовано вони надіються на те, що «само все обійдеться». Тому порушують режим, навіть якщо це веде до загострення перебігу хвороби. Гіпертиміки, хворі туберкульозом.

• Ейфоричний – підвищений настрій хворих сприяє легковажності в ставленні до хвороби та лікування. Нерідко необгрунтовано вони надіються на те, що «само все обійдеться». Тому порушують режим, навіть якщо це веде до загострення перебігу хвороби. Гіпертиміки, хворі туберкульозом.

Анозогнозичний – для цих хворих характерне активне відкидання думки про хворобу та про її можливі наслідки. Прояви хвороби оцінюються як «несерйозні відчуття», тому вони нерідко відмовляються від обстеження та лікування, або обмежуються «самолікуванням». Хворі туберкульозом, алкоголізмом.

• Анозогнозичний – для цих хворих характерне активне відкидання думки про хворобу та про її можливі наслідки. Прояви хвороби оцінюються як «несерйозні відчуття», тому вони нерідко відмовляються від обстеження та лікування, або обмежуються «самолікуванням». Хворі туберкульозом, алкоголізмом.

Зневажливий хворий недооцінює серйозність захворювання, не лікується, не береже себе і у відношенні прогнозу виявляє необгрунтований оптимізм. Гіпертимні, хворі туберкульозом.

• Зневажливий хворий недооцінює серйозність захворювання, не лікується, не береже себе і у відношенні прогнозу виявляє необгрунтований оптимізм. Гіпертимні, хворі туберкульозом.

Нозофобний хворий надто боїться своєї хвороби, повторно обстежується, міняє лікарів. Він в більшій або меншій мірі розуміє, що його страхи є перебільшені, але не може боротись з ними. Боягузливі хворі.

• Нозофобний хворий надто боїться своєї хвороби, повторно обстежується, міняє лікарів. Він в більшій або меншій мірі розуміє, що його страхи є перебільшені, але не може боротись з ними. Боягузливі хворі.

Госпіталізм і психічна депривація

• Ці феномени розвиваються у дорослих і дітей внаслідок тривалого

• перебування поза сім’єю – в лікарнях, будинках немовляти, тижневих дитячих яслах.

Фактори, що сприяють госпіталізму і психічній депривації:

• Фактори, що сприяють госпіталізму і психічній депривації:

• бідний психологічний клімат у середовищі;

• недостатність уваги до дитини чи хворого;

• недостатність емоційного прояву з боку обслуговуючого персоналу.

• Ці чинники викликають у дітей т.зв. психічну депривацію, яка проявляється:

• психічним регресом: втрачає деякі вже набуті навички (гігієнічні, самостійно одягатись, розмовляють менше і гірше, не вміють гратись).

• З боку емоцій дитина реагує:

• депресією, нудьгою і плачем;

• шумним, злобним протестом, біганиною, пошуками мами;

• аутизмом, замкнутістю, не “впізнає” маму, яка її відвідує;

• утилітарне ставлення до факту госпіталізації;

• отупіння, що має риси моторного регресу: монотонні кивальні рухи, смоктання пальців, неартикулярні звуки.

Госпіталізм частіше буває у людей похилого віку, які тривалий час перебувають на стацлікуванні (туберкульозна чи психіатрична лікарня).

• Госпіталізм частіше буває у людей похилого віку, які тривалий час перебувають на стацлікуванні (туберкульозна чи психіатрична лікарня).

• Це приводить до соціальної дезадаптації, втрати здатності до самообслуговування.

• Госпіталізм є фактором підвищення рівня суїцидності.

• Лікар повинен психологічно підготувати хворого до виписання і вжити всіх заходів, щодо профілактики психічної депривації у дітей.

Смотрите также:Тема: Психологія хворого. Внутрішня (аутопластична) картина хвороби Кафедра неврології, психіатрії, наркології та медичної психології

0.43kb.

0.43kb.

0.43kb.

0.43kb.

0.44kb.

0.43kb.

0.43kb.

0.43kb.

0.43kb.

0.43kb.

0.43kb.

0.43kb.

Хвороба є не тільки стражданням організму і особистості, а й порушенням звичної, адекватної системи взаємодії людини з світом, який її оточує.

Одним з найважливіших механізмів виникнення хвороби є зрив адаптаційних і компенсаторних механізмів на різних рівнях організації функціональних систем організму за рахунок індивідуально екстремальних чинників зовнішнього середовища.

Здоров’я і хвороба відрізняються кількісно і якісно. Хвороба зумовлює неможливість керування життєдіяльністю організму в оптимальному режимі. Виникають такі пошкодження компенсаторних механізмів в організмі, при яких його реакції на зовнішні подразники стають неадекватними. “Патологія, писав А.Д.Сперанський, не тільки порушення нормально існуючих, а й створення нових відношень, яких не знає фізіологія. Патологічно складена комбінація тканин, органів, систем і процесів обумовлює особливу форму проявів біологічних закономірностей”.

При визначенні загальнобіологічної природи хвороби враховують два основні положення, які характеризують сутність живої системи.

Жива система – генетично самовідновлювальна система, здатна зберігати свою морфологічну структуру із допомогою механізмів саморегуляції, активно пристосовуватись до зовнішнього середовища. Жива система сприймає, зберігає, перетворює зовнішню інформацію, енергію і активно реагує на них завдяки пристосувальним механізмам. В цьому розумінні жива система розглядається як реактивна система.

Норма як міра життєдіяльності організму в конкретних умовах середовища, в межах якої кількісні зміни фізіологічних процесів утримуються на оптимальному рівні механізмами реактивної саморегуляції.

Виходячи з цих положень, О.П.Петленко дав загальнобіологічне визначення хвороби. Хвороба являє собою процес перетворення нормального стану в патологічний, пов’язаний з реактивно обумовленими змінами оптимальної міри компенсаторно-пристосувальної саморегуляції живих систем або з екстремальністю зовнішніх впливів.

Таким чином, хворобу слід розглядати як результат порушення взаємодії різних внутрішніх і зовнішніх чинників, при якому відбувається розлад життєво важливих функцій на органному, особистісному і соціальному рівнях.

Загальні закономірності внутрішньої (аутопластичної) картини хвороби

При виникненнi захворювання у людини з’являється нова для нього життєва ситуацiя, при якiй вiн проявляє особливе, змінене ставлення до нових обставин життя i до себе у цих умовах. Це називається внутрішньою картиною хвороби.

Внутрiшня картина хвороби (скор. – ВКХ) у кожного хворого iндивiдуальна i являє собою сукупнiсть сприйняття емоцiй, що пов’язанi із захворюванням, уявлень про її характер, перебiг i можливий прогноз. У ВКХ об’єднуються соматогенно обумовленi змiни психiки i тi, якi є наслiдком психологiчного реагування.

Аутопластична картина хвороби є по своїй сутності суб’єктивним сприйманням її хворим. Вона має 4 основні сторони:

1) сенсорну (локальні болі і розлади),

2) емоційну (страх, тривога, депресія, надія, тобто емоційні переживання),

3) вольову (зусилля хворого справитись з хворобою, потурбуватись про обстеження і лікування і довести їх до кінця),

4) раціональну і інформативну (знання про хворобу і її оцінка).

Ці сторони (сфери) формують горизонтальні зв’язки в аутопластичній картині хвороби. В дійсності психічні процеси всіх цих сторін переплітаються в різних комбінаціях і нерідко формують “вертикальні зв’язки”.Обумовленість аутопластичної картини хвороби. Прояви аутопластичної картини хвороби визначають 6 основних факторів:

1) особливості хвороби;

2) обставини при яких протікає хвороба;

3) преморбід особистості;

4) соціальне становище хворого;

5) характер хворого;

6) відношення хворого до своєї хвороби.

Особливості хвороби: гостра, хронічна, яка необхідна допомога або лікування (амбулаторне чи стаціонарне, консервативне чи хірургічне), чи мають місце сильні болі, обмеження рухливості, неприємні косметичні симптоми.

Обставини, при яких протікає хвороба:

Проблеми і “Хто буде турбуватись про сім’ю? Хто буде платити за лікування? (Медикаменти є дуже дорогими… Чи повинен я в цей час написати заповіт? Чи збережеться за мною робота? Йде скорочення і зростає безробіття…) Чи говорить мені лікар правду? Чи компонентні медики у своїй справі? Чи не зап’є чоловік, поки я знаходжусь в лікарні? Чи не розпадеться сім’я, коли мені прийдеться піти на інвалідність? Чи не занадто я нагрішив(ла) в житті? Чи хвороба не є розплатою за минулі гріхи?” тощо.

Середовище, в якому розвивається хвороба. Домашнє середовище, якщо воно є гармонійним, є більш благоприємним для переживання хвороби; Поза домашньою обстановкою люди гірше переносять хворобу, особливо в чужій незвичній країні без страхування і без належних фінансів. Аналогічне значення має також характер лікарняних умов; пригнічуюче діє перебування з помираючим хворим, перебування в закритому інфекційному чи психіатричному відділенні.

Причина хвороби: питання, чи вважає хворий себе винуватцем хвороби чи інших. Наприклад, при травмі, отриманій явно з вини потерпілого, він проявить більше власного активного зусилля до видужання, ніж тоді, коли винуватцем травми є інші, а особливо, в тому випадку, коли він може отримати компенсацію, страхування, пенсію або інші вигоди. Аналогічна ситуація виникає і тоді, коли нове захворювання є ускладненням внаслідок лікування іншої хвороби. При цьому тут під загрозою знаходиться довір’я до подальшого лікування, особливо у цього лікаря.

Преморбід особистості, тобто якою була особистість перед захворюванням. При цьому мають значення, головним чином, наступні фактори:

Вік: в дитячому віці на перше місце виходить емоційна, безпосередньо інстинктивна (першосигнальна) сторона хвороби і ситуація навколо неї: біль, боязнь болю і всього невідомого, розлука з батьками, обмеження свободи пересування. В старості велике значення має боязнь одинокості в хворобі, страх смерті. Старша людина часто ототожнює себе з своїми однолітками, друзями або родичами, котрі поступово умирають, порівнюють їх захворювання з своїми хворобами, задумуються чи не підійшла їх черга. Побоювання і невпевненість нерідко посилюються поведінкою лікаря, який обстежив хворого, але не проявив до нього належного розуміння і інтересу. В середньому віці відходять на задній план явища, що супроводжують хворобу – біль, стан невизначеної тривоги тощо, а найбільше значення набувають побоювання наслідків хвороби. Ці наслідки можуть бути безпосередніми, наприклад, звільнення з роботи, зниження заробітної платні з ускладненням відносин у сім’ї, що випливають з цього, або довготривалими, наприклад, переведення на іншу роботу, проблеми подальшого життя, часткова або повна втрата працездатності, зміна членів сім’ї відношенню до хворого у сім’ї.

Ступінь загальної чутливості до неприємних факторів, наприклад, до болю, шуму, незвичних лікарняних запахів. Тут мають значення вроджені якості, виховання, тренування і досвід. В цьому плані є некоректним говорити про розпещеність, низьку опірність організму і недостатнє загартовування. Потрібно сприймати як реальність, що хворі з підвищеною чутливістю реагують на неприємні подразники більш виражено ніж інші. Але підвищена чутливість не є протипоказом для детального обстеження пацієнта. Хворі з підвищеною опірністю, навпаки, недооцінюють свої відчуття, зневажливо відносяться до своєчасного обстеження і лікування. Ось чому необхідно пояснити таким хворим можливість неприємних наслідків зневажливого відношення до себе.

Темперамент хворого. Емоційні хворі більш схильні до страху, жалю, в більшій мірі коливаються між безнадійністю і оптимізмом. Більш стримані натури відносяться до своєї хвороби розсудливіше. Необхідно особливо підкреслити, що зовнішні прояви і особливо демонстрація впевненого виразу не завжди відповідає внутрішньому емоційному стану хворого.

Соціальне становище хворого.

Для більшості хворих недуга означає соціальні невигоди і економічні втрати, тому вони намагаються якомога швидше одужати. Але інколи, хвороба, а точніше тимчасова непрацездатність, може бути джерелом певних вигод. Наприклад, захворів бізнесмен, для якого час - це гроші, тому він активно старається одужати і навіть недолікованим виходить на роботу. Інший використовує бюлетень непрацездатності для ремонту квартири, дому, якщо матеріальне становище не дозволяє найняти ремонтну бригаду. Жінка з маленькою дитиною, агравуючи, може довше побути з дитиною в дома, а не відводити її в дитячий садок. Якщо захворіє людина, яка має високу посаду чи престижну роботу на контрактній основі, вона, як правило, старається якнайшвидше вийти на роботу, щоб показати свою незамінність (особливо, коли серед підлеглих є талановиті, роботящі люди).

Завжди була проблема так званих “дуже важливих персон”. Раніше нашій країні для них функціонували спеціальні лікувальні заклади. Зараз крім осіб, що займають високе становище в суспільстві (працівники держадміністрації, банків), з’явились нові категорії людей, які претендують на це становище. Це новоявлені збагачені громадяни, які претендують на особливе відношення до них. Вони вимагають застосування найбільш сучасних методів обстеження, інколи самі оплачують їх. За ходом їхнього лікування повинні (на їх переконання) “медичні світила”, їх лікарняна палата, “повинна” бути максимально комфортабельною тощо.

В медичній психології окремо розглядається проблема лікаря, який захворів. Теоретично стан здоров’я медичних працівників повинен бути кращим, ніж у іншого населення. Але на практиці ситуація часто є протилежною.

Характер і шкала цінностей.

Люди з низьким ступенем відповідальності по відношенню до своїх співпрацівників і суспільства інколи використовують хворобу для своєї користі. В період, коли їм виплачують гроші по листку непрацездатності, підробляють на стороні, займаються бізнес-туризмом тощо. Деякі з них можуть при цьому нашкодити своєму здоров’ю. Інші люди просто зловживають бюлетнем непрацездатності заради свого спокою. І, навпаки, люди з підвищеним почуттям відповідальності по відношенню до сім’ї, роботи або до суспільства нерідко переборюють свої неприємні відчуття і ухиляються від обстеження і лікування. При захворюванні вони намагаються якнайшвидше “одужати” і знову приступити до роботи, навіть недолікованими. Таким чином, багато залежить від того, як людина ставиться до певних цінностей таких, наприклад, як зручності, здоров’я, підвищення життєвого рівня, особистий успіх і почуття відповідальності перед суспільством. Має певне значення ступінь медичної освіченості. Вона являється реальною оцінкою хвороби і відповідною оцінкою власної ситуації. Основи такої оцінки закладаються і створюються ще в дитинстві. Батьки і дорослі люди своїми висловлюваннями про хворобу, лікарів, медицину і лікування можуть виховати у дитини різні, нерідко діаметрально протилежні точки зору. Іншим джерелом поглядів, що стосуються хвороби, лікування і медичних працівників є власний досвід дитини: в одних випадках бажання швидко одужати, щоб покататись на щойно подарованих ковзанах, і, навпаки, перебільшені вигоди від хвороби можуть призводити до поглиблення відчуття хвороби і до тенденції захворіти знову в вигляді так званої “втечі в хворобу”. Так буває, наприклад, коли мати перебільшує свої турботи по відношенню до дитини, яка захворіла, понад міру пестять її, занадто продовжує період ліжкового режиму і період відсутності в школі.

Перш ніж говорити про відношення хворих до своєї хвороби зупинимось на основних типах хворих.

О.Лурія назвав суб’єктивне відношення до захворювання «внутрішньою картиною хвороби», нозогнозією.

Суть цього процесу полягає в інтелектуальній інтепритації діагнозу захворювання, когнітивної оцінки його важкості і прогнозу у формуванні на цій основі емоційного та поведінкового патерну. Для пацієнта внутрішня картина хвороби складається з розуміння механізмів виникнення неприємних і хворобливих відчуттів, оцінювання їхнього значення для майбутнього, а також від реагування на хворобу певними емоційними переживаннями, вибору дій і поведінки в нових умовах.

Типи хворих

Усі хворі в певній мірі бояться своєї хвороби, її можливих наслідків – інвалідності, смерті. Вони по-різному реагують на госпіталізацію у лікарню, перебування в ній, лікування, режим, вимушену бездіяльність обмеження особистої свободи і спілкування з іншими хворими. Медичному працівникові дуже важливо знати психологію хворих.

Виділяють такі основні типи хворих:

Підозріливі (тривожно-підозріливі). Вони –“теоретики” (мислительний тип, за Павловим) і прагнуть довідатись все про свою хворобу від сусідів по палаті, медичного персоналу, знайомих, із медичних книг. Але набуті ними напівзнання не сприяють заспокоєнню (їх напівзнання нерідко є більш шкідливим, ніж незнання). Незважаючи на скептичну настроєність, такі хворі легко піддаються навіюванню в межах кола неприємних думок, що стосуються їхньої хвороби. Вони не можуть позбутися своїх нав’язливих страхів і вигаданих хвороб, хоч і розуміють їх необгрунтованість, а часом і безглуздість. У таких хворих часто бувають уявні гастрит, виразка шлунку, холецистит, захворювання серця.

Боягузливі – близький різновид підозріливих. Здебільшого це люди, які погано знають медицину. Їх діагнози обмежуються словами “печінка”, “серце”, “голова”, іноді з уточненням – “рак”, “Інфаркт”, “гіпертонія”. Але йти до лікаря вони уникають із побоювання, що вигаданий діагноз може підтвердитись.

Мнимі (істеричні) хворі відрізняються від боягузливих тим, що вони охоче йдуть до лікарів, піддаються різним, часто неприємним, діагностичним маніпуляціям, наприклад, рентгенівському дослідженню шлунка, взяттю шлункового соку, дуоденальному зондуванню, іригоскопії та ін., акуратно роблять усі призначувані аналізи. Незважаючи на негативні результати всіх досліджень і запевнення лікарів, що підозрюваної хвороби немає, ці хворі іноді роками відвідують кабінети поліклінік.

Ліниві хворі. Це справжні хворі, здебільшого хронічні. Оскільки хвороба не тяжка, вони не вважають її серйозною. Призначені ліки приймають від випадку до випадку, “коли пригадують” або після багаторазових нагадувань. Вони часто не дотримуються рекомендованого режиму ( наприклад, не роблять фізичної зарядки, лікувальної гімнастики, щоденних прогулянок), не дотримуються призначеної дієти, не відмовляються від куріння, вживання алкогольних напоїв і т.п. Словом, не виконують усього того, що потребує хоча б найменших зусиль волі або пов’язано з відмовою від звичок.

Заглиблені в хворобу (іпохондричні). Хворий підкорився своїй хворобі, звикся з нею, іноді вважає її невиліковною, проте скрупульозно виконує всі приписи і рекомендації лікарів. День хворого розписаний по годинах. На спеціальному аркуші розмічено час приймання ліків, відвідання поліклініки для приймання фізіотерапевтичних процедур, дні прийому в лікаря. Хворий весь час, систематично, кілька разів на день вимірює температуру, лічить пульс, дуже цікавиться результатами багаторазово повторюваних аналізів. Якщо в нього гіпертонічна хвороба, то він з усякого приводу добивається повторного вимірювання тиску; якщо “сердечник”, то домагається повторення ЕКГ і т.д. Уважно стежить за новинками в галузі медицини, виписує журнал “Здоровье”, має вдома фармакологічні та інші медичні довідники. Він завжди стежить за новими препаратами і, відвідуючи лікаря, з’ясовує, чи можна йому приймати їх.Хвороба стала змістом і метою життя хворого. Видужання може позбавити його інтересу до життя.

Активні хворі. Це позитивний тип хворого. Він тверезо ставиться до свого захворювання, не засмучується, не вимагає надмірної уваги до себе. Спокійно і сумлінно виконує всі призначення, активно допомагає лікарю у боротьбі з хворобою. Настрій у нього рівний, бадьорий: він упевнений у своєму видужання і терпляче чекає його. Такий хворий швидко звикається з лікарняним режимом, з сусідами по палаті. Вимушена бездіяльність не обтяжує його. Він знаходить собі заняття: читає, пише, щось майструє, при можливості допомагає іншим хворим у палаті.

До цієї ж категорії належать більшість невиліковних хворих, приречених на інвалідність: паралізовані, ті, що втратили кінцівки, сліпі та ін. Вони не підкоряються своїй недузі. Хворі з параплегією завдяки своїй активності уникають розвитку пролежнів, самі обслуговують себе при розладах тазових органів, звикають самостійно користуватися возиком. Сліпі освоюють читання книг з опуклим шрифтом, різні ремесла, нерідко стають лекторами, викладачами. Глухонімі навчаються в спеціальних школах розмовляти, читати, писати і набувають спеціальності.

В усіх випадках інваліди завдяки своїй активності і використовуючи так звану залишкову працездатність стають корисними членами суспільства. Цей процес називається реадаптацією (вторинне пристосування до праці) або реабілітацією (відновлення громадського стану хворого нарівні із здоровими людьми).

Вередливі, метушливі хворі. Дратівливість властива багатьом хворим як внаслідок їхньої хвороби, вимушеного перебування в лікарняній палаті і багатьох інших обставин. Але серед різних хворих виділяється категорія метушливих, нетерплячих. Здебільшого це молоді люди, зв’язані з фізичною працею або з машинами та іншою технікою. Вони вважають, що людський організм також своєрідна машина. Вони чекають від медицини і вимагають від її представників швидкого “ремонту”. Їм ніколи чекати, поки зламана кістка зростається. Їм здається, що уламки можна склеїти або зварити, як зварюють металеві конструкції. Ці хворі завжди в претензії до лікарів і конфліктують з ними. Вони порушують встановлений для них режим. Це в них ламаються гіпсові пов’язки, розв’язуються бинти і трапляються різні “аварії”. Вони твердять, що медична сестра робить ін’єкції не так, як треба, і не туди, куди слід, дає не ті ліки. Своєю метушливістю і нетерпінням вони часто самі затримують своє видужання і виписання з лікарні.

Аграванти і симулянти. Агравацією називається свідоме перебільшення симптомів хвороби. Симуляція – це пред’явлення вигаданої, удаваної хвороби. І те й друге трапляється не так рідко. До агравації схильні істеричні особи. При дослідженні вони охкають, стогнуть, здригаються від кожного дотику. Скарги їхні перебільшені. Практично межу між агравацією і симуляцією не завжди легко провести. У більшості випадків за допомогою агравації і симуляції хворі хочуть здобути якісь вигоди або переваги: отримати або продовжити лікарняний листок, пенсію або компенсацію за виробничу травму, додаткову житлову площу відповідно до характеру захворювання, придбати путівку на курорт тощо. Справжні симулянти завжди набридливі і нерідко нахабно настирливі. Вони не зупиняються ні перед будь-якими засобами для досягнення своєї мети.

Дисимулянти. Дисимуляція – це приховування своєї хвороби або фізичної вади. Найчастіше дисимулюють особи, які вступають до вузів та інших організацій і закладів, а також душевно хворі. Так, нерідко дисимулюють депресивний стан хворі на маніакально-депресивний психоз, домагаючись передчасної виписки з лікарні (іноді з метою самогубства).

Адекватні хворі. Їх поведінка відповідає гармонійному типу реагування на хворобу.

Ясна річ, названі типи не охоплюють усієї різноманітності хворих, з якими доводиться мати справу медичним працівникам. Вони тільки ілюструють, як важливо медичному працівникові знати кожного із своїх хворих.

У зв’язку з тим в патогенезі соматичних захворювань важливу роль відіграє психологічний фактор, знання типів реагування соматично хворих на свій стан можуть бути використані, поряд з специфічним біологічним лікуванням, для психотерапевтичного впливу з метою змінити ставлення хворого до свого стану та оточуючого середовища, що сприятиме не тільки усуненню окремих симптомів хвороби, а й ефективності лікування.

1. Гармонійний – цей тип характеризується правильним, раціональним ставленням до хвороби, прагненням активно сприяти лікуванню, а при несприятливому прогнозі – переключенням уваги на інші справи і інтереси.

2. Тривожно-депресивний – у цих хворих переважає тривога та пригніченість, безперервний неспокій щодо несприятливого перебігу хвороби, побоювання можливих ускладнень. Сумніви в ефективності лікування поєднуються з вимогами знайомства з об’єктивними даними обстеження, постійним пошуком нових засобів лікування, наміром знайти додаткову інформацію про хворобу та методи лікування.

3. Депресивний – пригніченість супроводжується песимістичними поглядами на можливість виліковування та вираженими депресивними висловлюваннями. Особливого інтересу до обстеження та лікування вони не виявляють, заздалегідь переконані в поганих результатах.

4. Обсесивно-фобічний (нав’язливо-тривожний) – при цьому варіанті тривожна нерішучість більше стосується не реальних, а можливих ускладнень хвороби, а також мало реальних життєвих затруднень, пов’язаних з хворобою. Уявні побоювання хвилюють більше, ніж реальні.

5. Іпохондричний – постійна зосередженість на хворобливих відчуттях, переживання та безперервні розмови про хворобу ведуть до перебільшеного суб’єктивного сприйняття наявних, пошуку мнимих сторонніх хвороб. Бажання лікуватись поєднується з недовірою в його успіх: вимоги обстеження – зі страхом шкідливості діагностичних процедур та інше.

6. Неврастенічний – для хворих характерні спалахи дратівливості при болях, стражданнях, нетерпеливість з нездатністю чекати результатів лікування.

7. Дисфоричний (гнівливий) – хворі цієї групи відзначаються пригнічено-злісним настроєм з схильністю до спалахів крайньої невдоволеності, вимагають до себе особливої уваги. Скрупульозно виконують призначення, і в той же час з підозрою і недовірою ставляться до нових призначень.

8. Ейфоричний – підвищений настрій хворих сприяє легковажності в ставленні до хвороби та лікування. Нерідко необгрунтовано вони надіються на те, що «само все обійдеться». Тому порушують режим, навіть якщо це веде до загострення перебігу хвороби.

9. Анозогнозичний – для цих хворих характерне активне відкидання думки про хворобу та про її можливі наслідки. Прояви хвороби оцінюються як «несерйозні відчуття», тому вони нерідко відмовляються від обстеження та лікування, або обмежуються «самолікуванням».

10. Апатичний – цей тип характеризується повною байдужістю до хвороби, своєї долі та наслідків лікування. Вони втрачають інтерес до життя, до всього, що раніше їх цікавило. Пасивно підкорюються процедурам та лікуванню, якщо їх до цього спонукають близькі.

11. Егоцентричний – хворобливі прояви цієї групи виставляються на показ близьким і оточуючим з метою оволодіти їх увагою до себе, супроводжуються вимогами виключного піклування про них.

12. Зневажливий хворий недооцінює серйозність захворювання, не лікується, не береже себе і у відношенні прогнозу виявляє необгрунтований оптимізм.

13. Нозофобний хворий надто боїться своєї хвороби, повторно обстежується, міняє лікарів. Він в більшій або меншій мірі розуміє, що його страхи є перебільшені, але не може боротись з ними.

14. Нозофільний зв’язаний з певним заспокоєнням і приємними відчуттями при хворобі. Воно витікає з того, що хворий не повинен виконувати свої обов’язки, діти можуть бавитись і мріяти, дорослі читати, або займатись улюбленою справою. Сім’я виявляє приємну увагу до хворого і турбується про нього.

15. Утилітарний є вищим проявом нозофільної реакції. Він може бути обумовлений трьома мотивами:

А) отримати співчуття, увагу і краще ставлення до себе;

Б) вихід з неприємної ситуації, як, наприклад, тюремного ув’язнення, військової служби, ненависної роботи, необхідність платити аліменти;

В) отримання матеріальних вигод: пенсію, відпустку, вільний час.

Утилітарна реакція може бути більш або менш свідомою, вона може базуватись і на нетяжкому і не серйозному захворюванні, а інколи може спостерігатись і у здорових людей. Це проявляється в агравації і симуляції.

Агравація – перебільшення ознак захворювання і суб’єктивних скарг. Таке перебільшення може бути повністю свідомим, але може також обумовлюватись емоційними мотивами більш глибокого походження, наприклад, страхом, недовір’ям, почуттям одинокості, безнадійності, відчуттям, що ніхто йому не вірить. Переходи від свідомої до менш свідомої агравації інколи бувають досить непомітними, а інколи навіть трудно уловимими. Наприклад, хворий, у якого були виявлені незначні артрозні зміни в попереково-крижовому відділі хребта і який бачив больову реакцію при прийомі Ласега, або знає про неї, від страху перебільшує вираженість цього симптому (повторне обстеження студентами больового синдрому).

Симуляція – це стан, коли здорова людина свідомо прикидається хворою з метою скласти враження про наявність хвороби або її ознак. Вона зустрічається рідше ніж агравація. Як правило, до неї вдаються досить примітивні особи, в яких розпізнати симуляцію досить легко, або, навпаки дуже досвідчені, пронирливі, нахабні і безвідповідальні особи, частіше з істероїдним складом характеру

Дисимуляція – це приховування хвороби і її ознак. Часто зустрічається в психіатрії при психозах. При інших захворюваннях вона зустрічається, головним чином, тоді, коли яких є певні об’єктивні або суб’єктивні невигоди для хворого, при туберкульозі – довге перебування в диспансері, при сифілісі – виявлення контактів, в хірургії – можливість операції. В наш час, коли росте безробіття і скорочують робочі місця, хворі нерідко стараються скрити свою хворобу, щоб не попасти під скорочення в першу чергу.

А.Є. Лiчко із спiвавт. у останнiй класифiкацiї типiв ставлення до хвороби (скор. – ТСХ) видiлив гармонiйний, ергопатичний, анозогнозичний, тривожно-фобiчний, iпохондричний, неврастенiчний, депресивний, апатичний, сенситивний (психастенiчний), ейфоричний, iстеричний, паранойяльний i дисфоричний варiанти; зустрiчаються також змiшанi типи, наприклад, тривожно-депресивний або ейфорично-анозогнозичний. Iз них у соматично хворих найчастiше зустрiчаються такі ТСХ:

1) . Гармонiйний вiдрiзняється тверезою оцiнкою свого стану без перебiльшень i недооцiнки його. Прагнення у всьому активно допомагати у досягненнi успiху вiд лiкування, небажання обтяжувати iнших турботами про догляд за собою. У випадку незадовiльного прогнозу для одужання - переключення iнтересiв на сторони життя, якi залишилися доступними для хворого.

2) . Ергопатичний – «Втеча вiд хвороби у роботу». Незважаючи на тяжкiсть хвороби i потерпання, - надцiнне ставлення до роботи, прагнення продовжувати її. Вибiркове ставлення до обстеження, лiкування, терапевтичного режиму, зумовлене прагненням будь-якою цiною зберегти професiйний статус i можливiсть продовження активої трудової дiяльностi.

3) . Астено-депресивний - характеризується емоцiйною нестiйкiсттю, пiдвищеною чутливiсттю до подразникiв, послабленням потягiв до дiяльностi, вiдчуттям розбитостi i подавленостi, пригнiченостi, песимiстичним світосприйняттям. Хворий не вiрить в одужання, в ефект лiкування. Характернi суїцидальнi думки i вислови.

4) Психастенiчний - надмiрна стурбованiсть про можливе негативне враження, яке можуть скласти на оточуючих вiдомостi про свою хворобу. Це побоювання, що оточуючi будуть уникати його, вважати неповноцiнним, зверхньо ставитися до нього, розпускати плiтки. Побоювання стати тягарем для рiдних через хворобу, негативне ставлення з їхнього боку.

5). Іпохондричний - усi iнтереси вiдходять на заднiй план, особистiсть занурюється у хворобу. Повне зосередження на суб’єктивних неприємностях i хворобливих вiдчуттях, прагнення постiйно розповiдати про це оточуючим. На їх основi - перебiльшення хворобливої дiйностi i пошук несуттєвих хвороб. Перебiльшення побiчної дiї препаратiв. Поєднання прагнення лiкуватися i зневіра в успiхові, вимога ретельного обстеження i боязнь шкоди, болiсностi процедур.

6). Iстеричний – «втеча у хворобу». Демонстрування близьким i оточуючим своїх страждань i переживань з метою повнiстю заволодiти їх увагою. Вимога виключної турботи - усi повиннi кинути усе i турбуватися лише про хворого. Розмови оточуючих швидко переводяться «на себе». Iншi люди, якi також потребують турботи, розглядаються лише як «конкуренти». Постiйне бажання довести iншим свою винятковість стосовно хвороби.

7) . Неврастенічний - переважає «дратiвлива слабкiсть» зi спалахами раздратованостi на першого-ліпшого, особливо при болях, неприємних вiдчуттях, невдачах лiкування. Нерiдко усе закiнчується сльозами i каяттям. Непереносимiсть хворобливих вiдчуттiв, нездатнiсть чекати полегшення.

8) . Апатичний - повна байдужiсть до своєї долi, кінцевого результату хвороби, лiкування. Пасивна пiдпорядкованiсть процедурам i лiкуванню. Втрата зацiкавленостi до життя i всього, що хвилювало.

9). Ейфорично-анозогнозичний - вiдображає неуважнiсть до свого здоров’я, невизнавання хвороби, благодушно-безпечне ставлення до хворобливих симптомiв, можливому незадовiльному прогнозу для одужання, порушення режиму лiкування, вiдмови вiд обстежень, медичних призначень.

http://elib.umsa.edu.ua/jspui/bitstream/umsa/5246/1/internal_picture_of_the_disease_in_women_with_defects_and_deformities_of_the_face.pdf

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/internal/nervous_desease/classes_stud/uk/stomat/ptn/%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D0%BF%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F/3/01%20%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BC%D0%B5%D1%82,%20%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D1%82%D0%B0%20%D0%BC%D0%B5%D1%82%D0%BE%D0%B4%D0%B8%20%D0%B4%D0%BE%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BF%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%83%20%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8.htm

Поділіться з Вашими друзьями: